«Рома, где дороги?». Что происходило за ширмой «технократы»

Роман Хмиль, экс-глава департамента стратегического развития дорожного рынка и автомобильных перевозок Мининфраструктуры

Піймали мене програмісти і питають, — «Рома, де дороги?»

Я, звичайно, готувався до такого каверзного питання цілий рік. І ви дізнаєтесь де вони, якщо дочитаєте цей пост до кінця.

Все геніальне просто.

Працюючи в Міністерстві, я писав стратегію, законопроекти, вирішував безліч оперативних питань, але кожного дня намагався збагнути, чому у нас така масштабна і системна криза держуправління?

Малі зарплати, неправильна структура управління, брак досвідчених менеджерів, брак політичної волі — це все на поверхні. Але що, чи хто, лежить в глибині, є ключовим чинником того, що відбувається?

І знаєте, я прийшов до простого, але невтішного висновку. Недаремно кажуть, що проблеми є дві, «дурні та дороги». Тому що дороги — це «кровоносна система» сучасної економіки, а економікою займається влада — законодавча (Верховна Рада), та виконавча (Уряд). А владу (народних депутатів, які обирають Уряд та приймають закони) обираємо ми з вами. От ми з вами і є ті дурні, які потім вбиваються на тих дорогах. Маємо те, за що проголосували.

А тепер детальніше

Реформи нинішній політичній еліті були потрібні лише як ширма, основна задача — осідлати грошові потоки і охороняти свої статки. Пояснювати, чому я так думаю, чи не варто витрачати час? Чому так вийшло, то є інше питання. На мою думку тому, що після Майдану всі занадто швидко заспокоїлися і сіли на диван спостерігати, що ж буде далі.

Закатали рукави та взялися до щоденної роботи по реформуванню країни одиниці. Це не докір, просто більшість мислить прагматично і розуміє, що зусилля повинні бути системні, інакше масштабних та швидких змін не буде. За відсутності системних ініціатив вони не розуміють, чим можуть допомогти, або не хочуть розпорошувати власні ресурси, які і так обмежені.

Ті, хто розуміли що можуть зробити, пішли «волонтерити», але цей рух теж не був організований, тому його ефективність виявилась лише епізодично успішною.

Для того, щоб змінювати країну системно, потрібно будувати про-реформаторські політичні партії, які візьмуть більшість в парламенті та сформують відповідний уряд. Інакше не буде. Адже зміни в країні можливі лише через реальні реформи, а їх забезпечує законодавча та виконавча гілки влади.

І ПОКИ ця ВЛАДА НЕ НАЛЕЖИТЬ РЕФОРМАТОРАМ, ЗМІН НЕ БУДЕ. Ми чомусь були занадто наївні і цього не хотіли розуміти, сподіваючись, що напів-олігархічні партії БПП та НФ забезпечать реформи самих себе. Це як «бджоли проти меду», вони так не літають.

Наразі, та частина реформаторів, які пішли «на фронт» і намагались робити зміни власними руками, з одного боку  — уже втомилися, з іншого боку — їх активно витискають на узбіччя, бо вони заважають збагачуватись та готуватись до наступних виборів. А та частина реформаторів, які «надихали» та «підтримували» активістів, сидячи на своєму дивані, розчарувалася і задумались про еміграцію.

Проте, і ті і інші шукають вихід з цієї ситуації — є величезний запит суспільства на реформи та швидкі зміни на краще. Саме тому «Рух за очищення» Міхеїла Саакашвіллі має такі рейтинги, навіть не будучи політичною силою.

Сподіваюсь, що найближчим часом ми побачимо створення нових партій, а головне політичної платформи, яка всіх об’єднає — реформаторів, активну частину середнього класу, малих підприємців, волонтерів, активістів тощо.

Тому що ми вже розуміємо, що наш олігархат або законсервує ситуацію в країні ще на надцять років, з абсолютно непрогнозованим майбутнім, або до влади прийдуть все-таки реформаторські сили, які забезпечать швидке реформування та модернізацію країни.

Скільки цей політичний процес займе часу? 3-6 місяців на формування партій та об’єднавчої платформи, рік на те, щоб «розкрутитись» та набрати рейтинги. Далі на вибори, та у разі перемоги, формування уряду та 1-2 роки на швидкі радикальні зміни. Тобто, ми говоримо про 3-5 років, аж поки побачимо результати. І це в кращому випадку, якщо ми нарешті перестанемо «валяти дурня» на виборах.

А тепер до питання «де ж дороги?».

На дороги в теперішніх цінах потрібно 50 млрд грн на рік. Це якби вони у нас були в ідеальному стані. Лише на утримання існуючих, без будівництва нових.

Розрахунок простий. Капітальний термін служби 10 років, всього маємо 170 тисяч км доріг державного та місцевого значення, тобто кожен рік треба ремонтувати по 17 тисяч км. Раз на 5 років треба робити поточний середній ремонт — заміна 3-5 см верхнього шару асфальту. Це ще 17 тисяч км на рік середнього ремонту. Множимо на собівартість ремонту і виходимо приблизно на 50 млрд грн.

Оскільки 10 років дороги не ремонтували, то зараз потрібен разово витратити 1 трлн грн. на ремонт, тоді за 5-10 років можна було б відновити існуючу мережу. А потім вже по 50 млрд грн на рік на їх утримання.

Гроші ці є звідки взяти, але ми ж знаємо, що витрачають їх не за призначенням. Так, в минулому році із зібраних 40 млрд грн акцизів дали лише 4 млрд грн. з бюджету і ще 4-5 з інших джерел (кредити тощо). В цьому році буде 6,5 млрд грн. з бюджету і до 18 млрд з інших джерел (але ці додаткові кошти трохи «віртуальні»).

Законопроект «Про дорожній фонд» провалили — лише 182 голосів «за». Можна було перенести розгляд, та замість того його остаточно добили, давши лише 223 голоси за повернення на доопрацювання, тобто тепер потрібно писати новий і подавати «з нуля».

Це означає, що найближчі кілька років держава продовжить збирати з автомобілістів акцизи з пального, а лататиме ними діри в інших місцях. А дороги будуть і далі руйнуватись і ситуація буде все гірша і гірша.

Тому, надія залишається лише на появу адекватних політичних сил, які забезпечать прийняття реформаторських законів. А тим часом вступаємо в громадські організації та про-реформаторські політичні партії, ходимо на мітинги під Верховну Раду, вимагаючи прийняття важливих законопроектів, вимагаємо від наших депутатів на округах адекватного голосування.

Далі обираємо адекватних активістів, висуваємо їх в політику, активно підтримуємо. Все в цій країні нам доведеться робити власними руками. Бо «делегувати» нікому.

І наостанок. Ті, кого це лякає, може сміливо пакувати валізи і їхати до тих країн, громадяни яких свого часу «встали з дивану» та доклали значних зусиль, щоб створити той рівень життя і розвитку суспільства, який ми спостерігаємо.

Ті, хто залишається, повинні «встати з дивану» та братись до роботи по створенню нової України майбутнього. Закладемо фундамент сьогодні — добре житимуть наші діти. Не закладемо, — будемо жебракувати на пенсії, яку нам ніхто не забезпечить.

Чому просто не поїхати «на все готове» туди? Парадокс полягає в тому, що там імігрантам, щоб зачепитися і обжитися з нуля, доводиться попрацювати в рази більше, ніж потрібно було б напрягтися у себе на Батьківщині. То невже для того, щоб «злізти з дивану», потрібно кудись їхати?

«Вставай, Україно, вставай! І тоді все буде добре». (с) Святослав Вакарчук.

* * *

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

Комментирование и размещение ссылок запрещено.

Комментарии закрыты.